У листопаді Київ святкуватиме 66-ту річницю визволення від фашистських загарбників. Найзапекліші бої в далекому 1943 році розгорнулися під час форсування радянськими військами Дніпра в районі села Лютіж та битви за однойменний плацдарм. Тоді загинули десятки тисяч солдат, було знищено сотні одиниць техніки. І досьогодні в лісах Вишгородського району можна знайти свідчення найзапекліших боїв.

Розкопками на місцях бойових дій займаються спеціальні групи пошуку. Саме з метою висвітлення їхньої діяльності, ширшого ознайомлення з історичними фактами вже вдруге було організовано прес-тур "Таємниці забутого плацдарму", ініціаторами якого виступили Музей слідопитів та часопис "Музеї України" за підтримки Національного музею "Битва за Київ у 1943 році" та Новопетрівської сільради.

Штаб-квартира місцевих пошуковців розташована в Музеї слідопитів на території приватної садиби Володимира Даниленка в селі Нові Петрівці. Цей музей можна назвати справді унікальним, адже більшість представлених у ньому експонатів не відповідають форматам державних установ, і тому їх не можна побачити у звичних нам музеях.

На перший погляд, це купа іржавого, згнилого залізяччя. Але якщо придивитися уважніше, можна побачити унікальні речі. Траки від радянських та німецьких танків, частини літаків та різних механізмів, фрагменти стрілецької зброї, рештки мін, снарядів, бомб, гранат - всі ці шматки історії лежать під навісом на подвір'ї садиби.

В. Даниленко запевняє, що загрози всі ці колись грізні штуки не мають, їх можна експонувати у будь-якій аудиторії. Всі речі - автентичні, були зібрані протягом багаторічної пошукової діяльності.

А от на другому поверсі гаража-майстерні знайшли своє місце найцінніші експонати домашнього музею. Тут можна побачити каски з дірками від куль, іржавий наган, порожні флакони від одеколону, які були при солдатах - вони досі зберегли аромат війни, та навіть частини американських механізмів, які постачалися до СРСР за програмою лендлізу. У музеї представлено речі з колекцій кількох пошукових загонів, які складають експозицію "Іржаве обличчя війни". Директор музею каже, що ідентифікувати багато знахідок не можливо. Щоб належним чином описати впізнаванні рештки, необхідно провести копітку роботу з архівними матеріалами та військово-історичною літературою.

В. Даниленко стверджує, що працювати слідопитам стає дедалі важче. Їхня діяльність тримається виключно на ентузіазмі та допомозі небагатьох небайдужих людей. Хоча їхня робота абсолютно легальна, узгоджена з відповідними відомствами, часто-густо можна зіштовхнутися з байдужістю та непорозумінням з боку представників влади. Винятком можна назвати Новопетрівську сільраду, яка своїм рішенням легалізувала цей музей, тим самим позбавивши слідопитів багатьох проблем. До того ж поряд із "червоними" слідопитами діють "чорні", метою яких є не збереження історичних пам'яток, а лише матеріальний зиск - за деякі знахідки часів війни на чорному ринку можна отримати непогані гроші. Після продажу вони осідають у приватних колекціях і стають недоступними для широкого загалу.

У ході прес-туру можна було побачити і польову роботу слідопитів. Основним знаряддям праці пошуковців є інформація про місця боїв, досвідчений погляд та інтуїція. Для професіоналів металодетектор чи міношукач є лише запобіжним заходом, щоб не нарватися на снаряд чи міну. В більшості випадків вони покладаються на "щупач" (металевий прут завдовжки 1-1,5 метра), за допомогою якого слідопит, прощупуючи грунт, може зрозуміти, яка річ прихована під землею. Іноді шукачі знаходять рештки загиблих солдат, яких після ідентифікації офіційно перезахоронять. Персональні речі, які були при загиблих, передають до музею.

Слідопити вважають: той, хто не знає минулого, не може будувати майбутнє. А про минуле іноді можна дізнатися більше з викопаних решток, ніж з архівних документів. Тому вони ставлять за мету зберегти усі знайдені речі для майбутніх поколінь, не допустити, щоб реальні фрагменти війни перетворилися на металобрухт або загубилися в приватних колекціях.

http://www.ukurier.gov.ua/index.php?articl=1&id=6665